11.01.2015
Оновлення сайту Перейти

12.12.2012
Нові поповнення Галереї Перейти

12.07.2011
Збої в роботі Перейти

Вигляд на східну околицю Хуста (вул. Івана Чендея) та с. Кіреші - під горою жовта пляма - долина нарцисів
Вигляд на східну околицю Хуста (вул. Івана Чендея) та с. Кіреші - під горою жовта пляма - долина нарцисів

 

Райони та міста :: Виноградів :: Минуле і майбутнє

Виноградів: Минуле і майбутнє
джерело: http://www.vinohradiv.tk

   Місто Виноградів (Севлюш, Сивлюш) зі своєю околицею - мальовничий куточок Закарпаття. Воно розташоване під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат, де Тиса поділяє цей пояс на західну і східну частини. Місто розкинулося біля підніжжя Чорної гори (570 м над рівнем моря), яка колись, ще до появи людини, була діючим вулканом, її форма, вигаслі кратери та розкидані великі камені — вулканічні бомби — свідчення цього. Територія міста й району була заселена вже в глибокій давнині, у період палеоліту...

   Севлюш, Сивлюш. Під цими назвами місто згадується в латинських тогочасних документах. А з 1946 року — Виноградів. Виникло воно раніше ніж Угочанський комітет. Коли і хто заснував Севлюш — невідомо. Але сталося це дуже давно, бо вже 1262 року у латинських документах воно згадується як королівське місто. Севлюш був наділений значними королівськими привілеями. Він дістав право самоврядування, свій суд. Його населення мало право обирати старосту (голову міста), вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатись полюванням і рибальством. Севлюського громадянина не дозволено було представити перед чужого, тільки перед свого старосту. Барон не мав права поселитися між громадянами міста. Священиків самі собі обирали, а попівську десятину могли залишити на своєму полі — нехай священик сам собі збере з неї врожай. Тільки королеві повинні були платити невеликий земельний податок і в королівську армію посилати одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах. Ця традиція збереглася й досі. Громадянам міста забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Усі ці привілеї пізніше, в 1294 році, підтвердив король Андрій Третій, а відтак, в 1319 і 1329 рр., і король Роберт Карло. Чотири поселення — Королеве, Сасове, Чорний Ардів і Веряця дістали спільну привілейну грамоту від Короля Лойоша Великого у 1355 році. Однак у спірних питаннях зверталися до Севлюського старости та його присяжних. Королівські привілеї поширювалися і на міську парафію, підпорядковану Естергомському Митрополитові.

   В 1301 році помер угорський король Андрій Третій, останній із династії Арпадовичів. Папа Боніфацій VIII призначив угорським королем принца Неаполітанського з родини Анжу — Карла Роберта. Цей король у 1307 році подарував місто Севлюш феодалові Беке Боршо, котрий побудував тут замок “Канків”. Але частина феодалів, до яких приєднався й Беке Боршо, хотіли бачити на угорськім троні чеського короля Вацлава Другого і виступили проти Карла Роберта. Цей виступ потерпів поразку. Замок «Канків» був узятий, відтак зруйнований. Місто й навколишні володіння король подарував феодалові П. Перені за заслуги, здобуті в битві з турками в 1396 році біля болгарського Нікополя.

   Після монголо-татарського нашестя (1240—1241 рр.) територія теперішнього Виноградівського району, як і всього краю, зазнала значного спустошення. Населення його різко зменшилось. Але угорський король Бела IV закликав на ці землі німецьких та італійських колоністів. Стали виникати нові села, заселятися нові місцевості. Король Стефан І поділив країну на адміністративні райони - комітати. Спочатку це були «королівські комітати» (столиці), на чолі яких стояв призначений королем Ішпан (наджупан). Але вплив дворян дедалі зростав і після видання королем Ендре І «Золоті булли» 1222 року, «королівські комітати» перетворилися у «дворянські комітати». Наджупана й надалі призначав король, але дворяни обирали піджупана, який мав вирішальну роль. У кінці XIII століття утворився Угочанський комітат вже як «дворянський». Назву свою дістав від назви села Угоча, що вперше згадується в документі за 1313 рік, у зв'язку з затвердженням Севлюського пароха с. Петра на посаді митрополита. Вдруге Угоча згадується в 1332—1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священиком. Село Угоча, що дало назву комітатові, виникло десь у другій половині XII століття, і воно, мабуть, дістало назву від імені першого жупана, котрий у цьому селі жив. Але, починаючи вже з другої половини XIII століття, столицею головних ішпанів було село Королеве, осередок угочанського майна. Отож село Угоча втратило провідну роль і безслідно зникло. За твердженням деяких дослідників, воно знаходилося десь на околиці Сасова і, мабуть, з ним злилося. Існує й інша версія. За народними переказами, поселення Углича — Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщину. Його заснували втікачі від жорстокого феодала Дракули із Марамороського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев'яне вугілля для ковалів тирана Дракули. Згодом на острові було зведено дерев'яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Завданням островитян було ловити викрадачів солі із Солотвинських копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові. Поселення Углича — Угоча зникло безслідно.

   Головними жупанами Угочанського комітату завжди були представники роду Перені. Центр домінії роду Перені знаходився у фортеці «Нялаб» поблизу Королева. Королеве вперше згадується в історичних документах в 1262 році, а фортеця — 1315. Із 1350 року у фортеці «Нялаб» перебував каноник Бенелик Ком'яті як учитель дітей Перені. Тут він переклав частину Нового Завіту з латинської мови на угорську, й 1533 року цей переклад надрукували у Кракові. Це була перша книга, надрукована угорською мовою. Як і в усій тодішній Угорщині, населення нашого краю ділилося на декілька суспільних класів. На найнижчому рівні були раби і слуги дворян, за ними йшли напіввільні жилярі і кріпаки, потім вільні громадяни міста й привілейованих сіл, землевласники, а наверху цієї суспільної піраміди були магнати, ішпани. За найдавніших часів угорської історії земля була власністю королів. Королі, починаючи з XIII століття, стали позичати землю окремим особам та монастирям. Землевласники дедалі більше визискували підданих, позбавляли їх привілеїв, вимагали великих податків. Дещо краще велося селянам за панування короля Матяша Корвіна (1458—1498 роки). Він захистив селян, від свавілля дворян. Але після смерті цього «доброго» короля дворяни скасували всі пільги, дані ним простому люду. Народ говорив: «Помер Матяш — з ним померла й правда». Становище селян було нестерпним. Тієї пори архієпископ Естергомський організував хрестовий похід проти турків. Похід не відбувся. Але землевласник Юрій Девжа зібрав багато селян, начебто хрестоносців, проголосив себе їх королем і хотів зробити переворот на користь простого люду. Повстання в 1514 році було жорстоко придушене, а селяни — повністю закріпачені. Рід Перені поновив фортецю “Канків” на початку XVI ст. Тут поселився орден монахів-францисканців. У XVI ст. в Угочанському комітаті поширився рух реформації, підтримуваний великими землевласниками. Внаслідок цього орден францисканців 1556 року був розігнаний, а фортеця “Канків” зруйнована. Через півстоліття — з настанням протиреформації — монахи повернулися. У центрі міста побудовано монастир і церкву святого Франциска. Хоч Виноградів раніше від інших поселень таких, зокрема, як Берегово, Мукачево, Ужгород одержав статус міста, у своєму розвитку він скоро став занепадати. Причиною цього було те, що феодали з роду Перені майже всі землі навколо міста і великої частини комітату прибрали до своїх рук, королівські привілеї відмінили і робили все, щоб закріпачити населення. Найпрогресивнішим представником з роду Перені був барон Зігмунд Перені. Він заснував у місті лікарню, подарував під неї гарну земельну ділянку на якій пзніше були зведені лікувальні корпуси. Барон був страчений Габсбургами в 1849 році. Як уже згадувалося, до привілеїв міста належало право тижневих торгів у четвер. Торги відбувалися на міській площі (тепер площа Миру). Але місто мало право вісім разів на рік влаштовувати цілодержавні торги для продажу великої рогатої худоби. Торгували на «зборищі» поруч із лікарнею. Пізніше торговицю перенесли на вулицю І. Франка. Як і іншим країнам та містам, чимало страждань населенню Севлюша й району завдала перша світова війна. Від голоду й холоду терпіли діти й жінки. Чоловіків до 50, а пізніше — до 60 років забирали на фронт. Дуже підупало внаслідок цього сільськогосподарське виробництво. Військова влада систематично забирала від громадян зерно, коней для потреб армії. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфісковували церковні дзвони від усіх конфесій. Холодного листопадового дня 1917 року вояки зняли дзвони «Івана і Марію» з третього поверху Успенського храму, скинули їх на подвір'я. Дзвони розкололися і скорботно застогнали. У вірників, що спостерігали цей грабіж, потекли сльози. Відтоді лагідний голос цих дзвонів уже не сповіщав жителів, що настав ранок о 5-й годині, що вже полудень, чи 8-ма година вечора (годинники в ті часи мало в кого були). Не кликали ці дзвони людей на молитву, не проводжали покійників в останню дорогу. Переплавлені в гарматні і кулеметні набої, вони сіяли смерть, примножували число сиріт і вдів. 1916 рік. Поразка австро-угорської армії на Східному фронті дала привід для посилення гноблення руської меншини в краї. За свідченням угорського вченого І. Сабова, правобережну частину комітату компактно населяли русини. І в більшості поселень лівобережної частини (Теково, Сасово, Гудя, Чорна Хижа, Королево, Чепа, Чорний Ардів, Бобове) русини складали більшу половину населення. В церковних школах заборонялась руська мова, алфавіт, створений на основі кирилиці. Релігійні свята було наказано відзначати за Грегоріанським календарем.

   Ужгородська Центральна Руська Нарродна Рада 8 травня 1919 року одностайно прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до ЧСР. На підставі цих рішень Сен-Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро-Угорщини на ряд самостійних держав, 10 вересня 1919 року визначила умови приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини. У Севлюш чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920 р. У липні 1921 року відбулися ще невеликі компенсаційні обміни територіями між ЧСР і Румунією. Розпочався 20-річний період відносно спокійного розвитку міста і району, ожило освітянство. В місті працювали три одно-класні церковні школи: греко-католицька, римо-католицька, і реформатська. У двох останніх навчання вели угорською мовою. Була також державна початкова шестикласна школа з руською мовою навчання. В 30-х роках початкові школи перетворили у 8-класні. Діяла і чотирикласна горожанська школа з руською мовою навчання і з паралельними чеськими класами. До неї приходили учні після закінчення 4-го класу початкової школи без екзаменів. Горожанська школа давала дітям не-закінчену середню освіту. В 30-х роках були відкриті окрема чеська початкова школа та єврейська школа з мовою навчання іврит. У місті також діяла торгова школа, де готували продавців для магазинів різного профілю, також технікум. У ньому виключно хлопці здобували спеціальності машиністів паровозів, шоферів, слюсарів, зварників, радіотехніків, майстрів художньої обробки металу. Торгову школу і технікум відвідували учні з усієї Підкарпатської Русі. Місто на власні кошти побудувало для технікуму модерні майстерні, гуртожиток. У ньому працювала багата бібліотека з технічною та художньою літературою. У великих селах району власті відкривали чеські школи навіть тоді, якщо там не було й жодної чеської дитини. Такі школи відвідували діти євреїв. У них учням видавалися підручники зошити й усе інше безплатно. Однак українські діти до чеських шкіл не ходили. В місті працювало ще й вечірнє промислове училище для молоді, яка приватно навчалася у ремісників і торговців. Виноградівський район за чехів поділили на нотаріати. Місто й селища Королево та Вилок мали самостійні нотаріати — громадські уряди підпорядковані комітатові. Менші села об'єднувалися в один нотаріат і мали спільне управління з підпорядкуванням Севлюському округові та комітатові. Угочанський комітат об'єднали з Марамороським із центром у Севлюші. Членів міських, селищних та сільських представництв обирали на прямих, загальних, рівних і обов'язкових виборах. Однак право обирати і бути обраним у місцеве управління не мали громадяни, котрі в даній громаді прожили менше 10 років. На чолі громадських урядів стояли староста і його два заступники, обрані громадянами, але округом керував окружний начальник (гейтман), призначений міністром внутрішніх справ. Вибори у Севлюші проходили в 1924, 1925, 1929 і 1935 роках. Найбільше голосів на виборах у 1935 році дістали землеробська, соціал-демократична та комуністична партії. Республіканська землеробська партія, котра завжди очолювала уряд, вважала, що добробут громадян і міцність держави залежать від стану сільського господарства. Статистичні дані свідчать, що урожайність у ті часи була невисока. Пшениці збирали з одного гектара по 9,6 центнера, жита — 8,8; ячменю — 8,3; вівса — 9,8; картоплі — 74,9 центнера. Навіть вина з одного гектара насаджень виробляли тільки 15,4 гектолітра. Щоб підвищити продуктивність сільськогосподарського виробництва, аграрії намагалися всіляко поширювати агрономічні знання серед селян. З цією метою на свої кошти утримували спеціальні школи, організовували і фінансували курси для сільської молоді. Земельна державна реформа, 1920—1934 років, не забезпечила малоземельних і безземельних селян землею. Багато з них через це змушені були шукати роботу в західних країнах — на вугільних шахтах Франції, Бельгії і навіть США. На той час припадає переселення у наш район з гірських районів безземельних селян. На виділених для них землях були засновані села Руська Долина, Пушкіново й кілька хуторів між Фанчиковим та Новим Селом. Широкого розмаху набуло вирощування в районі високоякісного тютюну. Для його ферментації, побудували в місті завод, де працювало 850 робітників. Жодних інших заводів на території району за часів Чехословацької Республіки не було. Власники виноградників і фруктових садів свою продукцію вивозили в Чехію і Моравію. За 20 років чехословацького правління у місті вимощено бруківкою три вулиці. Це нинішні вулиці Миру, Шевченка і Станційна.

повернутись
версія для друку



          © Всі права застережено. 2000-2024. Юрій Зінькевич. При використанні матеріалів сайту посилання на джерело обов'язкове